Легенда про цэркву і сэм городэнцув

І от гналі людэй бітъі так, як нêмец гнав жідôв.

Варвара Леоновец (народъіласа в 1927, дочка Сэмена Пешка «Бородая»)

на карточках: дрэворъіт Ёвхіма Мініна і гозэро Татарське Стôйло

Колі робілі старую цэрков, это які гôд нэ знаю, ну як було нашэствіе татар, то в Городнôй вібілі конъі озэро. Озэра нэ було. Но як сталі татары – татары наêхалі сюды – так воны вібілі озэро. Там була цэ́рква – такая каплічка, то татары спалілі тую, а зробілі собê мечэту. Ото́ старая цэ́рква – это мечэта! Но пръі цару пръіробілі алтар, а пръі Польшчъі пръітвора. К этуй цэркві. Это цэ́рква – нэ наш нарôд робів. Наш нарôд робів, но робілі еê чотырнаццать чоловêк, і на Рэвнъіку рêзалі лêс. Там тэсалі, на пле́чах носъілі, дажэ кôньмі нэ возъілі, а носъілі наші людъі на плеча́х этэе дэрэво. Зробілі эту мечэту.

І от гналі людэй бітъі так, як нêмец гнав жідôв. І хотêв съін того чоловêка, шо робів, до батька, а хан схватъів за грудъі да кінув у толпу. Як ужэ хан ёго вкінув, то чоловêк кажэ:

–         Госпôдь повеліть, шо я тэбе свойімі гэтымі худъімі рукамі стрэблю. Я тэбе стрэблю!

Ну, кажэ, вжэ зробілі тую, эту мечэту окôнчъілі. А вôн на тых сэм, йіх було́ чотырнаццать – сэм остало́со, да кажэ:

–         Хлопцъі, мі жэ нэ собакі, шоб нас вêшалі як собак!

Это за цэрков гэта історъія. Воны зробілі цэркву, а татары хотêлі вжэ йіх повêшатъі. То тъіх сэм повêшалі бі собак, шо осталі́са коло цэркві. Шо осталі́са, да забралі, да повêсъілі.  А гэтъійі осталі́са жіві́.

Бо вжэ тых позакоппалі людэй. А гэтых, шо ўтэкалі людъі, то пôймуть, да повêсять, да вороны об’едять, да косткі скідалі на, ôндэ зарэ крэст стойіть до Городнойі йдучъі, як по праву сто́рону стойіть крэст. Это тут була могіла.

І от, як этых людэй, ужэ воны [втэклі], давай жэ ж розъішліса, давай воны шукатъі этых сэм чоловêк. І йіх нашов швэд, натрапів на йіх швэд. А гэтой чоловêк, як побачъів, шо бежіть швэд, а тыйі бêглі, а вôн ускочъів за кôрч да ззаду убів швэда. І до съіх пôр Швэдова градка пуд П’ясо́вом.

Так і называють: «Швэдова градка». Это вбів швэда. А дэ ж ёму́ дêтъіса? А вôн, ела́ вісока коло Зайцôв, а вôн залêз на тую елу́, той дêд. А хан побачъів, самі той хан побачъів, шчо вôн – голя́ на елê хітаецца. Да за коп’е, да пойду вб’ю. Да пока хан до ёго долêз, то вôн згоры вбів ёго, того хана, той самі чоловêк. Да вбів і швэда, вбів і хана. Бо ёму Бôг помôг йіх побітъі! То був городэнэц, но я нэ знаю з якого роду вôн. Вроде вôн рода Ількушчъіного.

Сэм городэнцув остало́со – это саме этых, шо втэклі! Тôлько сэм фамілей. Но я ж нэ знаю йіх фамілійі всъіх. Сэм фамілей, то батько [Сэмен Пешко «Бородай»] сказав, шо сэм фамілей. А той дêд Ількушка росказав мнê, всэ росказвав, шо було́.

Городна́, я ж тобê кажу, шчо татары знъішчъілі, шчо нъічого нэ остало́со. Сэм чоловек остало́со, сэм фамілей було остало́со, а тых усêх вібілі. Вот гэтыйі осталі́са, шо ўтэклі і этой чоловêк, шо побів того хана, забів. То того хана і того швэда, то пуд П’ясовом там закопалі. Там йіхняя могіла була, того швэда і того хана: А́луха назъівалі. Алуха – татарска могіла. Там ішчэ воны нêяк, бо ужэ воны як побілі тъіх, то вжэ на йіх сюда налегало вôйско рускее – царскее, ужэ йіх гналі. Ужэ воны кінулі Городну́. Йіх позакоппалі і кінулі Городну, вжэ воны бôльш нэ булі в Городнôй, татары.

Дêд Ількушка

Это росказвав дêд Ількушка мнê гэтэе, бо ж старъікі, я пасвіла товар, і до менэ пръіходъілі. А хутор наш був [на Замковішчъі], Ількушчъін ра́зом. І этой дêд мнê, я ёму носъіла з кръінъіцъі во́ду. І вôн, этой дêд, як ужэ сядэ, то ж вôн усэ росказвае стародрэвнее. І от вôн мнê росказав.

По-вулічному казалі Ількушка. То в ёго нэма нъіко́го. Була внука да й унука вмэ́рла. Нэма в ёго́. Съіна вбілі на войнê.

Вôн жів до ста лет, як я шшэ ж якою [молодою?] була, але вôн, ба́ло я ёму воды пръінэсу, то вôн кажэ вжэ: «Сядъіса да будэм квасок пітъі.» Да вжэ як сядэм, да вôн кажэ: «Опочъінь, пождъі – пожнэш, покосъіш, нэ рвіса вельмі, бо пожнэш!». То ба́ло жну, то вôн, ужэ якого кваску ёму пръінэсу, водычкі, а вôн скорочкі́ пръінэсэ, да в тую во́ду, да сахаръінкі вкінэ, да вжэ із йім, дэдом.

Могіла городэнцув і дэрэвенскійі начальнікі

Но там еê, гэту могілу, розобралі, нэ зналі ж людъі да розобралі. Там був крэст, але дэрэвенскійі начальнікі зрêзалі того крэста [у 1950-х?]. А я була за свінярку, воны мнê пръівезлі́, шоб я ёго рêзала да пудпальвала котла.

А я кажу: «А шо, ві і пам’ять убітъіх зрêзалі?»

«Якіх убітъіх?»

А я кажу: «Это шо татары вібілі людэй да вêшалі, то ві йіх і пам’ять зрêзалі. Это крэст стойіть на могілі, на́шо ві зрêзалі?»

А воны одказвалі: «Нъіякі нэ Бôг, рêж свого Бога да палі!»

Я кажу: «Я завтра поêду, я взавтра нэ йду на роботу.»

«Як нê?»

«Нэ пойду і всё. Поêду куда, куда.. Найду собê дэ хоч роботу, от нэ буду робітъі тут!»

І нэ пошла! 

А могілу розобралі. Ôндэ, як із Дэрэвні йдучъі в Городну́ да по праву сто́рону поставілі крэста, но нэ на могілі – могіла крошкі да́лей. А воны вжэ в хвôйнъіку нэ поставілі, але напротів могілі.

Ну пуд Городною самою. Ôнё посадка да там і крэст стойіть, о! Ёго відно́ з дорогі, ôнё ж покрасёны жовтою краскою. Ото, ёго нэдавно [знôв поставілі], як я йім росказала, шо это могіла. То ж вібілі і людэй. Нêмец вібів жідôв, а татары вібілі нашіх людэй. То ж нэ тôлько, по всêх сёлах повібівалі, скрôзь.

Клопотаннем бабі Вары хрэст поставілі знôв

Ішчэ одна могіла

Як йіх побілі, вбілі хана, вбілі і швэда того – то вôн нêйкі тожэ був начальнік – швэд той, і воны в ту яму... А в Городнôй там е, дэ жідôв побілі зразу восэмдэсят душ мо́лодёжі. Там на горê вікопана могіла була, там баба Кропі́віха плакала, то така кругла могіла і на могілі шчэ такі, о такі бі столбік, така бі ôнё табурэточка,  такое зэмлê насъіпано, о таке зроблено. Там жідôв побілі, а тут татары вібілі рускіх. Жідôв нъі́жэй побілі. Там і пам’ятнъік е і всэ, бо я йіх водъіла до пам’ятнъіка, жідôвство.

Ôнь як поле городэнськее о, да этэ поле, да ôндэкі на го́рах этых воны побітъійі. Гэтэ поле, шо сэло Городна́, да от эта Городна́, этэ сэло кончаецца, этыйі хаты, а сюда у посадках, на го́рах, то такая бі пуд горэю, там така хвоя раловатая, там йіх побілі – жідôв побілі, а ві́шэй на го́роццъі – там могі́лка. На могілі нэма нъіякого пам’ятнъіка, так могілка. Так за войну багато людэй погібло, так за ту шчэ як татары булі, шчэ нэ царска война, да татарска.

Колі гэто було?

Это як татары занялі́ нашую страну булі́. То у Чэрнігові на валу́ шчэ стоять, это пръі Петру Первому було, ішчэ й пушкі на валу стоять, тыйі шо вбівалі татар по Дэснê. Як êхалі, плілі́ татары Дэсною-рэкою, то воны збівалі, вал съільно вісокій, а город унъізу́.

Так самі і швэды, і татары, і туркі булі, это ра́зом воны!

Воны занялі нэ тôлько Городну́, воны ж і Украйі́ну, воны вібілі всъіх людэй. От там Дон, то ж воны вібілі пошті всêх, бо була кнъіжка в нас, з Галіцъіі жоно́чъіна [Маръія Кондра́т] була, кума батькова дажэ, бо батько мôй чъітав Евангеліё, да знав этъі всê гісторъіі…

Бо як дознав цар, шчо татары вібівають людэй. Цар нэ думав, шчо вôн б’е насэле́нне людэй, жітэлей, а вôн думав, шо ну забірае тôлько в плен. А до ёго́, стôлько татар було, шо нэ моглі людъі пройтъі. Но нэякі ж чоловêк нашовса і сказав цару, шо всэ скрôзь, усэ скрôзь ужэ згубів, вібів і дэтэй, і людэй нэмаекі, всёй Дон плачэ, всэ это от до́нскіе козакі́, скрôзь, всэ. А вôн сказав, шо убêтэ всъіх пленнъіх. І ото вбілі всъіх пленнъіх, шо я тобê это стіха́ росказваю, як ужэ вібілі этъіх пленнъіх, то вôн покінув Москву. А так вôн у Москву зайшов, і вôн сказав, шоб, ну то як бі тая кнъіжка була ...

І до Москві татары шчэ дойшлі, але як ужэ дойшлі, до цара дойшло, шо вібів усêх людэй татар. Так вôн сказав вібітъі усёй плен йіх, воны вібілі всъіх пленнъікув. Ну городэнцъі осталі́са, городэнцъі йіх побілі. А цар пръіказав, шоб вібілі рускійі, шо воны набралі в плен татар, да ханув усякіх этых. То рускійі вібілі йіх на Дону́. Як это кажуть, шо:

Чайка скігліть, літаючъі,

мов по дэтям плачэ

Вêтёр вêе, сонцэ грêе

По стэпу козачум

На тôм стэпе скрôзь могілъі

Стоять да сумують

Пітаюцца в бу́йного,

дэ наші панують?

дэ панують, бенкетують,

дэ ві забаръіліс?

Дъівêтэса, вернêтэса,

жіта́ похіліліс.

(вжэ жіта́ трэба ж жатъі, а то ж война)

Там пасліса наші конъі,

дэ тэрса шумêла.

Там кров врага татарына

морэм чэрвонêла.

[прочъітала напам’ять вêрш Тараса́ Шэвчэнка, які чула дêвчъінкою]

Як пръіказ дав, так вôн всêх татар вібів. Як дознавса цар, шо вібів людэй, нэма нъі дэтэй нъікого нэ, пустэе всэ, а ханы, татары засэльватъі вжэ ж, вжэ по Росêйі понасэльвалі свойіх людэй і есьтя й зарэ сёла татарскійі по Росêйі...

Запісав Валер Кісêль

Сэло Дэрэвня Столінського раёну, мêсяц-юль 2014