Колекція городенської кераміки в Києві

Діана Копйова

Колекція городенської кераміки в збірці Національного музею народної архітектури та побуту України

Вечорко О.П. - автор колекції

Полісся – давня етноконтактна зона між українцями та білорусами. У пізньому середньовіччі північна частина населення Прип’ятського Полісся разом із подвинсько-дніпровською людністю склала етнічний простір сучасної Білорусі [8, 69]. Відповідно південна частина поліських автохтонів тяжіла до українського етнічного масиву. За даними дослідників кінця ХІХ – початку ХХ ст. українське населення мешкало в Пружанському, Кобринському, Брестському повітах Гродненської губернії та в південних частинах Пінського та Мозирського повітів Мінської [1, 97,99; 5, 12; 18, 65-166].

Під час утворення Національного музею народної архітектури та побуту України (далі – НМНАПУ) архітектори і етнографи досліджували і землі українсько-білоруського порубіжжя. Перші експедиції в цьому напрямку відбулися 1974 року. Предметом наукових зацікавлень дослідників були особливості традиційної народної культури та архітектури Полісся. Результатом цієї роботи стало створення частини експозиції «Полісся», комплектування фондової колекції та низка публікацій [3; 4; 14].

На території Білорусі до фондового зібрання Музею в різні роки було придбано колекції з сіл Синявка Клецького та Великий Рожин Солігорського районів Мінської області, Гажин, Свіча, Демидів Наровлянського району Гомельської області, Мокрове Лунинецького, Мотоль Іванівського, Велемичі, Городна Столінського районів Брестської області. Найчисленніші збірки становлять колекція дерев’яних виробів з Наровлянського району Гомельської області (89 зразків) та колекція кераміки з с. Городна Столінського району Брестської області (178 зразків).

Пропонована стаття є спробою прокоментувати колекцію городенської кераміки, «щоб майбутні покоління одержали в спадщину не лише німі експонати, багато в чому їм незрозумілі, а й уявлення про їх творців і середовище» [13, 554]. Аналіз збірки городенської кераміки в контексті відомостей про історію осередку, територію розповсюдження гончарних виробів, їх асортимент, технологію виготовлення та особливості декорування дозволить грамотно використовувати експонати в подальшій музейній практиці.

Городна як осередок традиційного гончарства привертала до себе увагу краєзнавців, лінгвістів, істориків та етнографів. За свідченням уповноваженого Польського банку К. Контрима, на початку ХІХ ст. білоглиняну городенську кераміку вивозили у Варшаву, Вільно, Київ, Мінськ [10, 21]. Статті з короткими історичними та етнографічними описами Городної, її історії, мешканців, гончарного промислу зустрічаємо в альманахах 1930-х років краєзнавчого товариства у Пінську [19; 21; 22]. Про тогочасних «городенців» та їх мандри Поліссям згадує в своєму нарисі Ф. Одрач [12]. Окремі сторінки монографії О. Лобочевської присвячені історії гончарного промислу в Городній у міжвоєнний період: науковець детально зупиняється на заходах Поліського товариства допомоги народним промислам, Польського союзу сільськогосподарських торгових кооперативів щодо покращання стану гончарів, подає інформацію про початок використання поливи городенцями [9].

Цінними в етнографічному плані виявились лінгвістичні матеріали. Стаття «Лексика городенських гончарів» В. Веренича та А. Кривицького містить коротку краєзнавчу довідку про цей осередок, детальні описи посуду, процесів його виготовлення та збуту [2]. Не менш інформативною є розвідка Ф. Д. Клімчука, присвячена архаїчному говору городенців, другу частину якої складають польові записи автора, що містять матеріали про гончарний промисел [7].

Особливості гончарного промислу Городної освітлюються в монографії С.О.Мілюченкова. Автор, залучаючи великий за обсягом порівняльний матеріал (археологічний, історичний, етнографічний), подає відомості про осередок в контексті вивчення народного гончарства Білорусі [10]. Є. Сахута характеризує городенську кераміку з точки зору мистецтвознавства [16]. Короткі відомості про гончарний осередок та процес виготовлення кераміки містить стаття Л. Г. Орел [14].

Колекція городенської кераміки складається з трьох нерівнозначних за кількістю частин. Перша частина колекції (5 зразків), представлена переважно полив’яною керамікою 1970-х років, була придбана для фондової збірки під час експедиції С. Верговського та Л. Орел 1976 року. Друга частина збірки закуплена 1980 року та становить 166 неполив’яних виробів, виготовлених на замовлення Л. Г. Орел. Третю частину складають 8 експонатів, придбаних автором в Городній під час відрядження 2008 року.

Традиційній городенській кераміці притаманні крупні, кулеподібні форми переважно з одним вушком. У горщиків воно верхньою частиною кріпиться до вінець, а нижньою – до вичеревка глиняного виробу. Характерними ознаками класичної городенської кераміки є відсутність поливи, світлий, майже білий колір черепка та оздоблення червоно-коричневого кольору. Найчисельнішу групу музейної збірки становлять виготовлені в кінці 1970-х років Вечорком Олександром Павловичем неполив’яні білоглиняні вироби, більшість з яких декоровані опискою. Повстає питання: наскільки ці вироби традиційні? Щоб знайти відповідь, потрібно зробити невеликий екскурс в історію осередку.

За переказами старих людей, походження Городної пов’язане з гончарством: «...Городна зделана з етих, с пастухов. ...І вони тут гето товар ганялі. ... А гєти пастухи, як пригнали скотину, значить, тую гліну взялі, викопали, месилі, зробили такую би миску. І тую миску поставили, і стала вона бєлити. Як вона стала коло огню, то стала беліти, зробиласа посудина. С тою посудиною пошли вже корови дойіти. Подойіли корови. Вже вони варилі суп чи там молока нагрели. Стали постєпенно, постєпенно. Зробили вже як загон для скота. Скотину сюда заганялі. Вже хатки поробили. І послє вже вона зробиласа Городна» [7, 460-461].

Городна до війни називалась Городно. Назви гончарних центрів Городище, Городниця, Городецьке, Городок (так само як і назва Городної – Д. К.), на думку О. М. Пошивайла, «вказують на існування в цих місцевостях укріплених поселень» [15, 320]. І дійсно, давнє городище, захищене з трьох боків болотом, а з четвертого – трьома рядами валів та ровами, знаходиться в двох кілометрах на північний схід від сучасного села [17, 386].

Перші згадки про Городну сягають давньоруських часів. Із занепадом Турово-Пінського князівства вона відійшла до чернігівських князів Ольговичів [6, 41]. У ХІІ ст. Городна – стольне місто удільного князівства [20, 18-19]. Саме з цього часу, за твердженням науковців, спостерігається виготовлення кераміки з глинищ біля Городної [10, 30]. Ще одним доказом давніх ремісницьких традицій цього осередку було отримання у 1579 році міських привілеїв (магдебурзького права та гербу «Лосині роги»), які були підтверджені у 1670, 1753, 1773 та 1792 роках [7, 456; 20, 18-19]. Місцевий краєзнавець у кінці 1930-х років відзначає: «в Городній мешкають люди спокійні і дуже ввічливі, що мають свої старі традиції і гонор міщанський, якого не дозволяють ображати» [21, 36-37].

Значна частина населення містечка була охоплена гончарним промислом: «Гето був основной істочнік жизні городнянської» [7, 460]. Кіселі, Вечорки, Генбіцькі [9, 231], Шелести були потомними гончарями.

У 1924-1925 роках гончарством займалось 10 відсотків населення (255 чоловік разом з членами сімей) [9, 231]. Приблизно стільки ж людей у міжвоєнний період було зайнято збутом кераміки. Цю цифру підтверджують дані Ф. Одрача, Є. Сахути та Ф. М. Клімчука [7, 459; 12, ХІІІ; 16, 36]. За межами Городної чоловіки проводили значну частину року: возили, продавали, обмінювали горщики на зерно. Одночасно з містечка вирушало від двох-трьох [19, 57] до двадцяти возів, які називали «фурами» [7, 460]. У Білорусі їх шляхи охоплювали більше половини теперішньої Брестської та біля треті Гомельської областей, крайні регіони Гродненської та Мінської областей, а на Україні – біля половини Рівненської області, північний захід Житомирської, північно-східну частину Волинської [7, 456].

У Городній склалася своєрідна система мір гончарного посуду. Кераміку тут рахували «фурами». На одну фуру можна було взяти від 100 до 1000 виробів різної ємкості [22, 61]. В залежності від розміру горщики мали спеціальні назви: «поляк» вміщував 1-1,5 пуда жита, «одинец» – 8-16 кг зерна, «пудодинец» – 6-8 кг, «нерознак» – 4-6 кг, «зливач» – 2 кг, «пувзливач» чи «зливачик», «осемак», «семак» – 1,5 кг, «мамзель» – 1 кг, «мамзелік» – 2 фунти збіжжя. Для означення об’єму інших форм використовували похідні від розмірів горщиків означення: мамзелеві, зливачові, нерознакові, пудодинцові, одинцові [11, 135-136]. Відзначимо, що «макотри» невеликих розмірів мали спеціальні назви: «макош» (розрахована на 1-2 кг зерна) та «макошик» (ємністю від 1 кг до 1 фунта) [2, 184]. Таку ж систему мір використовують і в с. Кривиця Дубровицького району Рівненської обл., де виготовляють подібну до городенської кераміку [14, 77].

На початку ХІХ ст. у Вільно городенський посуд називали «телеханським» за аналогією з фаянсом, який виготовляли в Телеханах [10, 21]. Такий ефект досягався завдяки якості місцевих тугоплавких глин, які після випалювання давали дуже міцний черепок і не вимагали додаткового захисту у вигляді поливи. Полив’яні та неполив’яні вироби з музейної колекції відрізняються кольором черепка. У перших він жовтуватий, у других – білий. Пояснюється така різниця використанням глини різної якості. Городенські гончарі для своїх майбутніх виробів брали чорну (тлусту) та білу (пісну) глини на спільному глинищі, розташованому на захід від села [19, 55]. Кожен ґатунок глини спочатку ретельно перемішували ногами в ямі. Потім різали їх на шмати вагою 15-20 кг, перевозили на подвір’я. Там пласти тлустої та пісної глини складали один на другий і збивали дерев’яним молотом. Для утворення однорідної маси глину двічі чи тричі стругали [2, 178]. За Польщі «яма» (вертикальний кар’єр зі значними підкопами в сторони за пластами глини), де копали і чорну і білу глини, опинилась на території панського маєтку, і городенці вимушені були брати глину в іншому місці [2, 178]. Це, на нашу думку, призводить до зміни якості глини, а відповідно і кольору черепка, який в той час був жовтим чи цеглистим [19, 53]. У повоєнний час доступ до глинищ знов став вільним. Проте в моду входить полив’яна кераміка, яка вже не вимагала глини такої високої якості.

На перший погляд, у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. городенці виготовляли типовий для того часу асортимент: миски, горщики, макітри («макотри»), глечики («гладишки», «збанки», «слої», «слоїки»), баньки («буньки»), ринки, вазони. Нетиповим, однак, було призначення деяких виробів. За даними кінця 1930-х років, в «макотрі» вимішували тісто на млинці, а мак терлі у спеціальній дерев’яній місці – «валку»; «збанки» (глечик з носиком та ручкою) використовували для доїння корів, а «гладишки» (широкогорлий глечик без носика та ручки) для зберігання та зсідання молока; у невеликих «слоїках» тримали масло, сало, солонину, а у більших «слоях» – інші продукти харчування; «макіуші» (невеликі посудини з прямими стінками, які розширюються від денця до устя, з одною ручкою) призначались для випікання «булок» та зберігання сметани, а «буньки» могли використовувати для збивання масла [22, 59-61]. За свідченням зберігача Поліського музею в Пінську Д. Георгієвського наприкінці 1930-х років глиняні тарілки та велике начиння для зберігання збіжжя, яке «міг виготовити гончар з дуже довгими руками, бо висота виробу залежала від довжини рук майстра», стали музейною рідкістю [19, 54].

Традиційні миски, горщики, «збанки», «гладишки», «буньки», «макотри» складають третю частину музейної колекції городенської кераміки. Але в інтерпретації Вечорка О. П. їх форми дещо змінилися. Наприклад, невеликі «слоїки» і горщики («ронделики», «огребеники») гончар формує з двома вушками, тоді як традиційно з двома вухами тут виготовляли лише посуд великих об’ємів [2, 184].

На прикладі колекції Вечорка О. П. можна простежити за змінами в асортименті городенських виробів у 1960-1980-ті роки. Майстри починають виготовляти чайні та кавові комплекти, чайники, цукорниці, маслянки, сільнички, пляшки, графини, чарки, декоративні підсвічники та скриньки. Ці товстостінні, досить грубо сформовані вироби становлять другу третину музейної колекції. Вони неполив’яні та декоровані опискою, тоді як для осередку у той час було властиве виготовлення полив’яних виробів.

До складу останньої третини колекції Вечорка О. П. ми віднесли вироби, поява та функціонування яких в осередку вимагає додаткового вивчення. Відомості про виготовлення та використання в Городній кухлів, друшляків, «лоханьок», «огребників», «ронделиків» зустрічаємо лише в публікації Орел Л. Г., в той час як лінгвісти в кінці 1960-х років ці назви посуду не фіксують [2, 184-185]. Пізнішого походження, на нашу думку, і глиняні барильця, маслобійки, одтягачки, форми для випікання хліба і пасок, які в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. мали свої городенські «прототипи».

Традиційним декором неполив’яної кераміки була «опіска», якою прикрашали ще сирий виріб на гончарному крузі. Для цього використовували червону глину та пензлик, виготовлений з 3-4 куриних пір’їнок [2, 180]. Основними мотивами розпису кінця 1930-х років були спіральні чи хвилясті лінії: «На горщиках домінують спіральні лінії, на глечиках – спіральні чергуються з хвилястими чи пересікаються. На мисках – переважно груба лінія спіральна, початок якої знаходиться по середині дна» [19, 54]. За свідченням кінця 1960-х років, розписували у декілька рядів «пасочками» та «кветками». Широкий та плаский посуд (миски та тарілки) прикрашали і з середини, і зовні, а іншій – лише на верхній частині виробу: біля вінець та на плечиках [2, 180]. Пізнішим за часом виникнення є декорування посуду насічками («рубежиками»). Воно виконувалось ножиком чи «карбовкою» (дерев’яним зубчатим кільцем) по сирій глині [2, 180; 14, 76]. Такий вид оздоблення, на нашу думку, виник як закономірне продовження місцевої традиції. З поширенням в осередку виготовлення полив’яної кераміки описка поступово була замінена на «рубежики», які надавали полив’яному посуду більшої декоративності. Зауважимо, що використовувати поливу городенці почали не раніше 1939 року. А широкого розповсюдження вона набула значно пізніше, коли всі городенські гончари оволоділи технікою поливання посуду. Ще на початку 1950-х рр. на ринках Столінського району переважала традиційна білоглиняна кераміка [9, 241].

Вироби Вечорка О. П. прикрашені і розписами, і насічками. Якщо розписами (різноманітними поєднаннями рівних, хвилястих пасків і косих рисок-цяток) декоровані переважно традиційні форми (горщики, глечики, макітри, баньки), то насічки фігурують на більш сучасних за походженням виробах (тарілки, барильця, графини, кухлі, кружки, солянки, цукорниці, підсвічники, скарбнички). Останній вид декору майстер часто поєднує з нетиповим для осередку оздобленням вдавленнями (виконуються по сирій глині великими пальцями). На виробах Вечорка О. П. розписи досить примітивні. У них відсутні легкість та делікатність декору, що були притаманні виробам кінця ХІХ – початку ХХ ст.

За даними, отриманими під час відрядження до Городної в жовтні 2008 року, сьогодні в осередку гончарюють одинадцять майстрів. З них постійно займаються виготовленням посуду лише шість: Шелест Миколай Яковлевич, Шелест Арсень Васильович, Басавець Аврам Миколайович, Ковалько Григорій Йосипович, Кісєль Миколай. Вік майстрів коливається від 74 років до 87 років. Молодь, навіть і вміючи гончарювати, не хоче залишатись в Городній: «Зараз в Брєсцє больш ганчароу, чим у Гарадной, самі, викладчікамі у Брєстє у пєдунівесітеті працують, ну і в свободноє от роботи врємя займаються кєрамікай...»*. Наведемо ще таку статистику: якщо у 1980-х роках тут працювало 20 гончарів віком від 50 до 70 років [14,76], то у 2000-х роках – біля десятка: Іван, Левон і Адам Генбіцкі, Миколай Басавець, Іван Лічевський, Олександр Вечорка, Матвій Пячонка [16, 37].

Не так давно в Городній при сільському будинку культури відкрився «Центр гончарства», де Басавець А. М. навчає бажаючих гончарному ремеслу. У центрі займаються хлопчики віком 10-14 років. Старші учні вміють формувати невеликі горщики, кружечки, мисочки не гірше за майстра. Останнім часом в центрі почали робити неполив’яні «мамзеліки», оздоблені хвилястими пасками, які мають попит у міського споживача (використовують їх як порційні горщики для приготування страв).

Процес виготовлення глиняного посуду сьогодні від традиційного відрізняється використанням електричного гончарного круга: «Єдом у гліну, гліну копаєм, привозим, збиваєм їє, потом перестругваєм, да оп’ять збіваєм, тогда уже замочваєм. Як привезлі, гліна в помєщєнії лєжит. Єжелі гліна така нєхороша, то три раза нада перєстругать, а так два раза, но три раза – то лучше. Постругалі, замочили, шоб не була густа і рідка не була, а потом вже береш на лауку да мнеш, примінаєш, оп’ять її, і начинаєш дєлать. Миски, збанки, горшки шо хоч. ... Поліці такіє на поліці ставим їх, сохнуть, потом ворочаєм їх, забираєм, шоб воно чисте було і сохнут полностью. Буває і 50 штук сдєлаєш. Бо счас хотя ногами не крутиш, мотором счас, а то ж ногами. Тогда бером їх і до горна ставім. (...) Смотря яка пєч, у каждого по своєму. Буває саме довше шесть часоу (випалюєм – Д. К.). Ето надо дрова сухіє. Заклалі у горн їх, потом побітим закриваєм їх зверху, шоб держаласа температура. А випалили – то чи покупають, чи везуть, я раньше возів. (...) Поліву тоже палімо. На муку перепальваєм, потом добавляєм гліну, воду, голово (свинець – Д. К.), розмєшаєм і мєлєм в жорнах. Раз віпаляться набєло, а потом полів, поліваєм»**.

Теперішні майстри, народжені переважно в 1930-х роках, від своїх батьків навчені виготовленню полив’яного посуду, який і роблять до цього часу. У залежності від майстра змінюється той чи інший відтінок поливи, яка зсередини повністю, а зовні більше ніж наполовину покриває жовтуватий черепок. Асортимент виробів сучасних городенських майстрів представлений в колекції 2008 року. Найбільш розповсюдженими формами сьогодні залишаються горщики, «збанки», вази та вазони.

Музейна колекція городенської кераміки ілюструє зміни в гончарному виробництві осередку останньої чверті ХХ – початку ХХІ ст. Своєрідність цієї збірки полягає в тому, що більша її частина виготовлена на музейне замовлення Вечорком О. П. Гончар, який успадкував майстерність цілої династії умільців, мав виготовити вироби за традиційною технологією. Виконання такого завдання ускладнювалося тим, що наприкінці 1970-х років осередок спеціалізувався на створенні полив’яної кераміки, а традиція виготовлення білоглиняної неполив’яної кераміки на той час була втрачена. Саме тому, на нашу думку, колекції Вечорка О. П. притаманні такі риси: 1) невисока якість черепка, незважаючи на дотримання традиційної технології (підготовка «білої» глини, розпис по сирій глині червоно-коричневою глиною, однократне випалювання); 2) перевага асортименту, типового для полив’яної кераміки кінця 1970-х років над традиційними формами; 3) низька естетична цінність нетрадиційного асортименту, позбавленого полив’яного оздоблення; 4) трансформація традиційних (посуд невеликих форм з двома вушками) та поява нових, не зумовлених конкуренцією з промисловою продукцією форм (лоханьки, барильця, одтягачки, маслобійки); 5) поєднання традиційного оздоблення з декором 1970-х років. Разом з тим окремі експонати із загальної колекції городенської кераміки можуть поповнити як інтер’єри давніх поліських хат, так і поліську частину експозиції «Українське село 60-70-х років ХХ ст.»

­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­* Записано автором 08.10.2008 року в с. Городная Столінського району Брестської обл. від Леоновець Олімпіади Дмитрівни, директора «Центра гончарства».

** Записано автором 08.10.2008 року в с. Городная Столінського району Брестської області від Шелеста Миколая Яковлевича 1934 р. нар.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Анучин Д.Н. К вопросу о белорусской территории / Курс белоруссоведения: лекции, читанные в Белорусском народном университете в Москве летом 1918 года. – М., 1918-1920. – С.87-100.

2. Веренич В.Я., Кривицкий А.А. Лексика городенских гончаров / Полесье (Лингвистика. Археология. Топонимика). – М., 1968. – С.175-192.

3. Верговський С.В. Давнє народне будівництво українського та білоруського Полісся // Народна творчість та етнографія. – 1979. – № 2. – С.74-80.

4. Верговський С. Пам’ятки Зарічненщини в експозиції Національного музею народної архітектури та побуту України // Західне Полісся: історія та культура. Випуск 2. – Рівне, 2006. – С.107-119.

5. Винниченко І. Українці Берестейщини, Підляшшя й Холмщини в першій половині ХХ століття: Хроніка подій. – К., 1997. – 288с.; іл.

6. Довнар-Запольский М.В. История Белоруссии. – Минск: Беларусь, 2005. – 680с.

7. Климчук Ф.Д. Отголоски праславянщины в Столинском районе Брестской области // Язык культуры: Семантика и грамматика. К 80-летию со дня рождения академика Никиты Ильича Толстого (1923-2003). – М., 2004. – С.454-465.

8. Курочкін О. Дослідження етнічної історії білорусів (Пилипенко М.Ф. Возникновение Белоруссии. Новая концепция. Минск, 1991. – 143с.) //Народна творчість та етнографія. – 1992. – №1. – С.68-70.

9. Лабачэўская В. Зберагаючы самабытнасць: з гісторыі народнага мастацтва і промыслаў Беларусі. – Мінск: Бел. навука, 1998. – 375с., іл.

10. Милюченков С.А. Белорусское народное гончарство. – Минск: Наука и техника, 1984. – 183с.

11. Мілючэнкаў С.А. Ганчарная сістэма мер // Этнаграфія Беларусі: Энцыкл. – Мінск: БелСЭ, 1989. – С.135-136.

12. Одрач Ф. Наше Полісся // Пам’ятки України. – 2002. – №3-4. – Додаток: с.І-LIV.

13. Орел Л., Смолинський С. Музей народної культури // Наука і культура. Україна: Щорічник. – К.: Т-во «Знання», 1966. – Вип. 23. – 1989. – 576с.: іл.

14. Орел Л. Гончарство Правобережного Полісся // Народна творчість та етнографія. – 1991. – №4. – С.75-82.

15. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408с.

16. Сахута Я. Беларускае народнае дэкаратыўна-прыкладное мастацтва: 2-е выд. – Минск: Беларусь, 2001. – 110с.: іл.

17. Свод памятников истории и культуры Белоруссии: Брестская область. – Минск: БелСЭ, 1990. – 424с.: ил.

18. Янчук Н.А. Этнографический очерк Белоруссии / Курс белоруссоведения: лекции, читанные в Белорусском народном университете в Москве летом 1918 года. – М., 1918-1920. – С.152-184.

19. Georgiewski D. Garncarstwo poleskie / W poleskiej kniei. – Pińsk, 1938, – S.52-55.

20. Horoszkiewicz R. Powiat Stoliński (Notatki historyczne). – Brześć nad Bugem, 1930.

21. Klug J. Horodno / Polesie pod znakiem «nastawki» i dykty. – Pińsk, 1936. – S.34-40.

22. Szachnowicz A. Horodeńskie garnki / W poleskiej kniei. – Pińsk, 1938. – S.55-62.

Опубліковане:   

НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Випуск VII. – Рівне: видавець Олег Зень, 2009. – 196 с., 83 іл. С. 48–53.

КОПЙОВА Діана Олександрівна – мистецтвознавець відділу «Полісся» Національного музею народної архітектури та побуту України (м. Київ).