Валынскі кірмаш і гліняны конік з Гарадной

Гліняныя цацкі з Гарадной
(кадр з фільма, 1935)

Слова пра коней 

(фрагмент паэмы)

Юзаф Лабадоўскі

[...]

IX

У драбінаў рыпенні і ў людской размове

вусатыя, апаленыя твары рояць

стальмахоў з-над Гопла, пчаляроў з Валыні.

Як лугі квяцістыя выстаўлены ў скрынях 

пухнуць хусткі чырвана, красныя паркалі,

лёнаў серабрыстых як раней канвалій,

Білгарай прыехаў, хваліцца сітамі.

Сытна збожжа канаплянымі мяхамі

Гарадэнская дуга ў вупражы.
Фота І. Сербава

мінакоў турбуе ці хто не галадуе;

далёка па дугах пазнаць Гарадную

горы спрату на вазах і у поўдня сквары,

стаяць моўчкі ганчары ў кажухах бараніх;

Як былі яны адвеку – так і будуць заўтра.

Сонца паліць пузы макотрам пукатым,

з вогнішча й зямлі народжаныя збаны

хваляць гаспадыням кшталт свой паліваны

і шырокім кругам точаныя міскі

нібы кажуць людзям: час абеду блізкі.

Фота з http://www.irina-alex.net/

Свет аб’едзь, месты шумныя ґмахамі страшаць,

анідзе сыраквашка з чорным хлебам ці кашай

не смакуе як з місы, Гарадною тачонай

Толькі з лыжкай драўлянай уладкуйся выгодна;

абразам пакланіся, з поўнай выпіўшы чаркі,

адкаштуй сціплых плёнаў сваёй гаспадаркі,

ды адыйдзе ахвота да заморскіх смакаў.

Ў грамадзе маладзіц, дужых хлопцаў-малойцаў

сляпец кленчыць на доле, барада сівая

пад святочна уважным народам лунае.

Клавіятурай пальцы песню шукаюць

вечнай думы пра Байду, хвілю зноў паблукаюць,

і пра старасту ў Каневе, залатыя жупаны

паснуюць і сціхаюць. Натоўп заслуханы

стаіць, дзед адною рукою на гармоні водзіць,

а ў другой капялюш медзякамі звоніць.

Не іначай, як тлумны кірмаш надыйдзе,

у алівавым ценю, у падранай вятрамі хламідзе

супыняўся сляпы Гамэр і, на струнах далоні 

кладучы, вёў рапсодыю пра Іліёна,

грэкі ў кола пасталі, як вада замаўчалі.

Ужо змрок песняй шчырай абудзіўся ў дварах

Хто сабраў жніво ў ліпні, сёння ўлоў шынкара.

І крывава гарэлка красуе ў распаленых тварах,

ці у гнеў забірае, ці на шыях рукі сплятае.

Паціскаюць далоні, трымаюць і прыбіваюць;

З гаспадарскае згоды і на лёс шчаслівы.

Густа кружаць бутэлькі з сівухай і півам,

Б’е рука ў донца моцна, у столь корак цэліць.

Нараджаюцца ўгоды, суполкі, вяселлі.

Пад месяцам высокім, на аціхлым рынку

Стаяць коні пры вазах, час ім на спачынак,

А ўсё ж не ахвота. Сухое сена жуючы

чуюць адгалоскі, што даносяцца з карчмы,

і вядуць паміж сабою доўгую размову

пра нязвыклыя выпадкі, восеньскай парою

пра адвечныя здарэнні, аб штодзённых працах.

Ноч стаіць на небе. Воз дадому едзе.

Гаспадар спіць самлелы па хмельнай раскошы.

Коні пільна зважаюць, каб не спалошыць

і не панесці. Воз рыпучы калюгамі коціцца.

«І будзь воля Твая!» – гаспадыні моліцца.

Вось прыехалі. Скончана тая выправа,

заўтра будзе гаворка аб споўненых справах,

зараз сон. Яшчэ хлопчык на сопцы прачнецца,

каб коніка ўбачыць, што ржэ на вакенцы – 

доказ клопату чулага, памяці матчынай.

Асядлаўшы коніка з гліны верхам,

Марфей зеллем-узварам і макам санлівага

хіліць хлопца на сон спрасоння шчаслівага,

Аж пасне, трымаючы чуйна свой скарб у абдымках…

X

Конік з гліны, з рынку прывезены,

ў кулачку дзіцячым сядзіць усцешаны,

кемным вокам глядзіць у людскія справы.

Лёс цяжкі, век наш неласкавы

праходзяць над намі каменнымі крокамі,

з ветрам павольным снуюцца аблокі,

кідаюць цень свой бы дрэвы высокія.

Нібы драўляны скакун разгайданы,

Неўтаймаваны, той час працавіты.

Спее гародніна й дзеці сталеюць,

Роспач і смерць наварожвае ім

змрочная зор глыбіня,

цяжка ўздыхае зямля пры ворцы і пры сяўбе.

Юзаф Лабадоўскі

З доўгімі грывамі коні, пырхаюць коні,

што прыйшлі следам забаўкі з гліны,

сёння цягнеце керат ці плуг,

заўтра воз з дамавінай пацягнеце,

Векавечна суворыя коні!

Пад той зоркай Вячоркай я песню спяваю,

і падказвае мне тужлівыя тоны,

гарадэнцам абпалены конік куплёны,

з тае самае гліны, якою я стану.

[...]

Пераклад з польскае Валера Кісяля

Słowo o koniach (fragment poemy)

Józef Łobodowski

[...]

IX

W skrzypie wozów dębowych i w ludzkim rozgwarze

ruszają się wąsate, opalone twarze

kołodziejów znad Gopła, pszczelarzy z Wołynia.

Jako łąki kwieciste wystawione w skrzyniach

puchną chusty czerwone i kraśne perkale,

lny srebrzyste jak wczesne konwalie, a dalej

sitami się pochwalić przyjechał Biłgoraj.

Gęste ziarno pszenicy w konopianych worach

zapytuje przechodniów czy w domu nie głodno;

po obłąkach z daleka odróżnisz Horodno,

na wozach góry sprzętu i w południa skwarze,

milcząc, stoją w baranich kożuchach garncarze;

tacy byli przed wiekiem i zostaną jutro.

Słońce opala brzuchy pękatym makutrom,

matki-ziemi i z ognia urodzone dzbany

 chwalą się gospodyniom kształtem polewanym

i okręgiem szerokim wytoczone miski

przypominają ludziom, że obiad już bliski.

Objedź świat, miasta gwarne, co ogromem straszą,

a nigdzie zsiadłe mleko z razowcem lub kaszą

nie smakuje jak z misy toczonej w Horodnie.

Jeno z łyżką drewnianą wesprzyj się wygodnie;

obrazom pokłoń, z pełnej pociągnąwszy czarki,

i spróbuj skromnych darów wiejskiej gospodarki,

a odejdzie ochota do zamorskich smaków.

W gromadzie bujnych dziewuch i krzepkich chłopaków

ślepiec klęczy na ziemi, wiatr mu siwą brodę

rozwiewa przed świątecznie wsłuchanym narodem.

Ręka po klawiaturze, nim melodie znajdzie,

chwilę błądzi, aż duma odwieczna o Bajdzie,

o kaniowskim staroście, o złotych żupanach

snuje się i zacicha. Rzesza zasłuchana

stoi, dziad jedną ręką brzdąka na harmonii,

a w drugiej stara czapka miedziakami dzwoni.

Nie inaczej, gdy gwarne targowisko idzie,

w cieniu oliw, w starganej przez wiatry chlamidzie

przystawał ślepy Homer i, na strunach dłonie

kładąc, śpiewał rapsody o złotym Ilionie,

a Grekowie w krąg stali, zacichli jak woda.

Już zmierzch szeroką pieśnią zbudził się w gospodach

Kto zebrał żniwa w lipcu, dziś żniwo szynkarza.

Gorzałka krwią zakwita w rozpalonych twarzach,

gniewem wzbiera, lub ręce zaplata na szyjach.

Chłop chłopu dłoń wstrzymuje, przymierza, przybija;

na gospodarską zgodę i na dni szczęśliwe.

Gęsto krążą butelki z siwuchą i piwem,

szorstka ręka w dno butli, korek w sufit strzela.

Tak rodzą się kontrakty, spółki i wesela.

Pod księżycem wysokim, na ucichłym rynku

stoją konie przy wozach, czas im do spoczynku,

a przecie nie ochota. Suche siano żując

odgłosów, co się niosą z szynków, nadsłuchują

i wiodą między sobą długie rozhowory

o wypadkach niezwykłych, o jesiennej pory

wydarzeniach odwiecznych i codziennych pracach.

Noc już stoi na niebie. Wóz do dom powraca.

Śpi gospodarz, znużony po chmielnej rozkoszy.

Konie pilnie zważają, żeby się nie spłoszyć

i nie ponieść. Wóz, skrzypiąc, skacze po wybojach.

Modli się gospodyni: „I bądź wola Twoja!”

Przyjechali. Skończona daleka wyprawa,

jutro będzie pogwarka o spełnionych sprawach,

teraz sen. Jeszcze chłopiec na narach się ocknie

i konika dostrzega, rżącego na oknie —

dowód czułej pamięci i troski matczynej.

I okrakiem usiądą na koniku z gliny

Morfeusz i wywarem z trójziela i makiem

sieje ponad współsennym, szczęśliwym chłopakiem,

aż uśnie, skarb swój czule trzymając w objęciach...

X

Gliniany konik, kupiony na jarmarku,

w dziecinnej piąstce radośnie zaciśnięty,

rozumnym okiem spogląda w ludzkie sprawy.

 Żywioł przeciwny i wiek nasz niełaskawy

przechodzą ponad nami kamiennymi kroki,

z wiatrem powolnym snujące się obłoki

rzucają cień swój jak wysokie drzewa.

Jak na biegunach rozkołysany rumak,

nieutrudzony, pracowity czas.

Owoce dojrzewają i dziecko dojrzewa,

smutki i śmierć mu wróżą mroczne głębie gwiazd

i wzdycha ziemia przy orce i przy siejbie.

Konie o długich grzywach, prychające konie,

któreście przyszły w ślad zabawki z gliny,

dzisiaj ciągniecie kierat albo pług,

a jutro wóz z sosnową skrzynką pociągniecie,

konie surowe, konie wiekuiste!

W wieczornym zmierzchu cichą śpiewkę nucę

i podpowiada mi jej smutne tony

jarmarczny konik, misternie wypalony

z tej samej gliny, w którą się obrócę.

[...]